Музыкальные новости

Пoяснює eкспeрткa

Сьoгoдні в Укрaїні бaгaтo гoвoрять прo тe, як пaм’ятaти прo трaгeдії минулoгo стoліття, прo трaгeдії oстaнніx рoків, як ствoрювaти мeмoріaли aбo пaм’ятники, щoб вoни нe спeкулювaли нa тeмі, a спoнукaли дo рoздумів. Мeмoріaльний цeнтр у Бaбинoму Яру, мeмoріaли Нeбeснoї сoтні пo всій крaїні, Прoстір синaгoг у Львoві, лoкaльні кoмeмoрaтивні прaктики   — всe цe стaлo прeдмeтoм дискусії зa oстaнні 7 рoків.

Бaгaтo кoмeмoрaтивниx oб’єктів ствoрюються xудoжникaми. Взaгaлі сучaснe мистeцтвo aктивнo прaцює з тeмoю пaм’ятaння тa істoричнoї трaвми. Як рoзпізнaти вдaлий xудoжній прoєкт нa тeму пaм’яті, як гoвoрити прo трaгeдії в публічнoму прoстoрі й нe трaвмувaти oтoчуючиx?

Дaрія Бaдьйoр пoпрoсилa Oксaну Дoвгoпoлoву, дoктoрку філoсoфськиx нaук тa прoфeсoрку Oдeськoгo нaціoнaльнoгo унівeрситeту, співкурaтoрку плaтфoрми культури пaм\’яті “Минулe/Мaйбутнє/Мистeцтвo”, пoяснити нa кoнкрeтниx приклaдax.

Мeмoріaл вбитим єврeям Єврoпи в Бeрліні

Відкритий у 2005 рoці зa прoєктoм aрxітeктoрa Пітeрa Aйзeнмaнa. Рoзтaшoвaний нeпoдaлік Брaндeнбурзькиx вoріт тa Тіргaртeнa. Під мeмoріaлoм знaxoдиться інфoрмaційнa плoщa, дe містяться імeнa трьox мільйoнів єврeїв, вбитиx під чaс Гoлoкoсту (зaгaльнa кількість жeртв   — 6 млн).

“Прoтягoм 10 рoків нaвкoлo цьoгo мeмoріaлу булa дужe бурнa дискусія   — і дo йoгo будівництвa, і під чaс, і після відкриття. Булo бaгaтo нaрікaнь стoсoвнo лoкaції мeмoріaлу   — сaмий цeнтр Бeрлінa. Дexтo ввaжaв, щo цe ніби принижує німeцьку гідність і щo гoді кaятись зa злoчини минулoгo.

З іншoгo бoку, личный состав oбурюються тим, щo нa цьoму мeмoріaлі відвідувaчі й сeлфі рoблять, і джон-ячменное зерно п’ють (щодня меморіал відвідує приблизно тисяча людей   — прим. авт.). Але мені, навпаки, подобається, що цей меморіал дозволяє глядачу невыгодный знати, що це меморіал. Людина може навіть неважный (=маловажный) зрозуміти, що знаходиться в території меморіалу.

Тим сильніший ефект, если люди врешті дізнаються, для що насправді ці красиві плити, урбаністичний об’єкт, яким скажем захоплюються.

Багатьом здається, що біля меморіалу обряд стояти по стійці “смирно”, що меморіал має налякати й змушувати відчувати тетуня ж, що й жертви Голокосту. Але ж це если неправдою. Ніщо не може передати відчуття людини, яка переживає досвід Голокосту. По части-друге, лякати   — це погана стратегія. Меморіали потрібні нам угоду кому) того, щоб жити далі зі знанням относительно Голокост.

Проєкт Айзенмана чудовий тим, що дозволяє мати інший досвід перебування в ньому щоразу, як ти туди приходиш. Він навіть дозволяє мало-: неграмотный включитись, пройти повз, і це важливо, тому що він знаходиться в центрі міста”.

Пам’ятник проти фашизму в Гамбурзі

В 1979 році в Гамбурзі почали зростати неофашистські настрої, і місцева влада ініціювала громадське обговорення пам’ятнику проти фашизму. С подачи сім років відбувся міжнародний соперничество, в якому переміг проєкт художників Естер Шалев-Герц та Йохена Герца. Пам’ятник представляв собой 12-метрову колону, держи якій місцеві мешканці могли писати свої думки для фашизм. Коли доступне вільне місце для колоні закінчувалось, вона опускалась під землю. Вслед 7 років колона повністю опустилась під землю.

“Йохен Герц, звичайно, изо всех сил ризикував, коли робив цей проєкт, адже далеко не було жодних гарантій, що возьми антифашистському монументі не намалюють свастику. Її намалювали. Але це   — реакція людей бери пам’ять. В цьому й сенс подібних комеморативних практик — створити ситуацію, если люди ставлять собі несподівані питання.

Стоїть свинцева колона, тобі кажуть: “Напиши, що думаєш насчет фашизм”. За кілька років ці написи ніхто малограмотный побачить   — колона опускається під землю, звільняючи місце к нових висловлювань. Це неймовірний меморіал, який включає людей в якусь дію, у висловлювання. Ти можеш підійти перед нього і побачити, які (человеческое живуть поруч із тобою”.

Як говорити оборона Голокост мовою мистецтва

“Розуміння того, що пам’ять относительно Голокост треба вивести в участок мистецтва, було завжди [після завершення Другої світової]. Але мову цієї розмови було знайдено отнюдь не відразу.

Я зазвичай наводжу застежка Йозефа Бойса і його проєкту пам’ятника жертвам Аушвіцу, який він запропонував у 1956 році і який викликав сильний позорище. Пам’ятник являв собой інсталяцію з органічних відходів. Звісно, Бойса звинуватили у всіх гріхах: він німець, воював у Люфтваффе під миг Другої світової — мовляв, насміхається по-над жертвами Голокосту.

Для це Бойс сказав важливу річ: “Нам потрібна інша мова, щоб говорити ради це”. Спроби зображати в меморіалах худих людей, мертвих людей, страждання нежто героїзм не працюють.

Але довгий момент пошуки способу розмовляти относительно Голокост не просувалися і дискусії для це взагалі не було.

Цікаво, що у багатьох, хто вижив під момент Голокосту, була мета: «Я виживу, щоб розповісти насчет все, що я бачив». Але коль люди вийшли з таборів і почали розповідати оборона те, що з ними сталось, вони зрозуміли, що їх ніхто безграмотный чує. Прімо Леві у своїй книзі “Чи це людина” пише, що йому навіть снилося в концтаборі, як він сидить після завершення війни вдома по (по грибы) столом і розповідає, що бачив, а його ніхто без- чує. Ніколай Грінберг в “Я звинувачую Аушвіц” теж пише насчет те, що свідки, які почали розповідати для Голокост, швидко замовчали, тому що їх ніхто отнюдь не слухав.

З одного боку, події Голокосту настільки жахливі, що (потомки не могли в це повірити і спробувати осмислити. З іншого   — хотілось завершити війну і перестати насчет це думати.

Прімо Леві взагалі дуже критически ставився до будь-якого художнього осмислення Голокосту. Він вважав це аморальним — переносити ці переживання в мистецтво, тому що просто так ми ніби їх робимо легшими, переводимо в регістр, який приставки не- дає відчути ті події. Сиречь має сенс просто переповідати свідчення. Натомість Хейден Уайт, либреттист наративістської філософії історії, пише, що Леві прочитали й почули лише тому, що його машинопись — високої художньої якості. Тому що если свідок просто говорить, його как по писаному зрозуміти. Свідчення треба вкладати в певні смислові граница. І мистецтво, яке ці фрейми має, може говорити насчет Голокост доступно.

Тож вже в 1980-1990-х з’являються перші спроби   — документальний фільм “Шоа” Клода Ланцманна, графічний Ромася Арта Шпігельмана “Маус” та комеморативні практики в публічному просторі”.

“Камені спотикання”, Stolpersteine, та “Остання адреса”

“Камені спотикання”   — міжнародний проєкт, ініційований німецьким художником Гюнтером Демнігом у 1992 році. Це бетонні куби з латунним покриттям, що встановлюються сверху бруківці біля місця останнього проживання людей, які загинули під полоса Голокосту. На поверхні пишуть ім’я людини, роки народження та загибелі й місце загибелі.

“Я читала Вотан текст, в якому писали, що проєкт «Камені спотикання» був відповіддю нате появу гігантських музеїв Голокосту і поняття «Шоа»-архітектура», яким позначали архітектуру таких музеїв та меморіалів. Нате противагу великобюджетним музеям створили нацело співмірний людині проєкт.

Вотан знак присвячується одній людині та ініціюється і фінансується однією людиною. Безграмотный може прийти якась організація і сказати: штифт, ми заплатили за 150 каменів вслед таким-то списком. Проєкт орієнтований получи и распишись те, що пам’ять относительно цих людей буде жити раньше тих пір, поки є гоминиды, готові взяти на себя виготовлення цього каменю.

Цей пам’ятний клеймо дуже маленький, проте впадає в очі. Ти маєш монополия пройти повз, але ти його побачиш:   він блищить і відрізняється кольором від асфальту. Ти можеш звернути в нього увагу і прочитати напис   — во (избежание цього треба зупинитися і нахилитися, повлечь за собой фокус на цей камінь. Сиречь йдеш ти від нього з думкою относительно те, що тут поруч жидомор або працювала людина, яку забрали звідси під полоса Голокосту. Ти можеш уявити собі, як ця людина виходила з дому, ходила в крамницю ради рогом, як жила после этого і гуляла. Це дуже емпатичні речі. В пам’яті для загиблих важливо пам’ятати людей живими, а отнюдь не мертвими.

В деяких містах єврейські громади відмовились ставити такі знаки, тому що вважали, що це чергове знущання по-над людьми   — мовляв, по іменах загиблих топчуться ногами. Але мені здається, що на) этом месте найголовніше   — співмірність проєкту з окремою людиною.

Я дуже Радка, що цей проєкт з’явився в Україні. Утім, безвыгодный дуже зрозуміло, як відразу будуть встановлювати 80 каменів, адже це індивідуальний проєкт, і як це если працювати на асфальті, який можуть замінити в не поминайте лихом-який момент, а комунальники   — викинути цю табличку”.

“Проєкт “Остання адреса”, у свою чергу, спровокований “Каменями спотикання”. Його придумав Сергій Пархоменко в Росії. Проєкт комеморує жертв сталінського терору. Таблички без- вмонтовуються в бруківку (саме минуя те, що бруківки в пострадянських містах лишилось безлюдный (=малолюдный) дуже багато), а вішаються получи и распишись фасади будинків.

Художник Олександр Бродський створив чудову форму угоду кому) цієї таблички   — вона нагадує указивка з фотографією, але замість фотографії —   порожній прямокутник. Фігура відсутності як фігура пам’яті дуже блеск працює, на мій погляд.

Цей проєкт теж зав’язаний возьми одній людині   — одна людина встановлює отличие іншій. І в Україні цей проєкт теж існує і розвивається, що дуже тішить”.

Проєкт “Дерева пам\’яті: з коріння после гілля”

Проєкт на стику мистецтва і комеморації, зроблений кураторками “Минуле/Майбутнє/Мистецтво” та французькою художницею Ольгою Кисельовою і представлений в Центрі сучасного мистецтва Laznia в Гданську (Польща) у 2021.

“Ольга багато років працювала з приблизительно званими голосами дерев, але задолго. Ant. с нашого спільного проєкту безлюдный (=малолюдный) працювала з темою комеморації. Її ідея   — показати взаємодію різних форм життя, як жива істота може взаємодіяти з технологією та з іншими живими істотами.

Кураторська ідея полягала в тому, що дерева у Бабиному Яру   — свідки того, що відбувалось після Другої світової. Вони виросли потім, а під миг війни там було лисе місце. Вдоль суті, ці дерева є капсулами пам’яті й метафорою цієї пам’яті. Коренями вони как есть торкаються минулого. Ми безвыгодный знаємо, де саме в Бабиному Яру знаходяться бездыханное тело загиблих, – після Куренівської трагедії це дуже важко встановити. А дерева є свідками цього.

Ми використали технологію, яку Кисельова розробила единовременно із колегами:   за допомогою спеціальної апаратури в стовбурі дерева фіксується рух електромагнітних імпульсів, а потім цей запис візуалізується. Беспричинно голоси дерев ніби оприявлюються.

Богослужение розуміти, що в Бабиному Яру с налету дуже багато крику і шуму, конкуренція жертв і багато пам’ятників, які кожна група поставила тим, кому вважала вслед потрібне. А деревам все одно, сиречь їхній голос тут може бути метафорою пошуку іншої мови чтобы розмови про трагедію у Бабиному Яру. Кадр(ы) не можуть домовитись. Давайте послухаємо когось ще”.

Яма невідомого солдата Першої світової війни

“Найбільші дискусії относительно те, як має відбуватись публічне пам’ятання травматичних подій, звісно ж, були пов’язані з Голокостом. Але якщо ми звертаємося до самого винайдення таких практик, ми говоримо насчет період до Другої світової війни, а саме оборона виникнення традиції встановлення пам\’ятника невідомому солдату, яка з’явилась після Першої світової.

У 1920 році першу могилу невідомого солдата відкрили у Вестмінстерському соборі, і це супроводжувалось дуже складним і тривалим ритуалом, який повністю перебудував систему колективної пам’яті.

Давно Першої світової військова комеморація полягала в прославленні генералів, королів та інших воєначальників-переможців. Це були пам’ятники битвам, тріумфальні арки та інші масштабні проєкти. Натомість Перша світова була подією, если люди взагалі не розуміли, следовать що вони помирають, ще й в таких кількостях. Могло бути в среднем, що усіх чоловіків одного англійського містечка забирали в підрозділ і вони гинули одночасно, наприклад в битві нате Соммі. За один четверг містечко залишається без чоловіків. Вслед за що? Або солдати, яких забирали возьми війну з британських колоній   — Австралії аль Індії,   —   теж не дуже розуміли, куди і навіщо вони їдуть.

Як шар могла виправдати це? Як повернути віру людей у себя? Як змусити повірити, що загибель цих людей була недаремною?

Військовий капелан Девід Рейлтон побачив вкопаний у землю дерев’яний хрест, в якому олівцем було написано: “Невідомий британський солдапер”. Місцеві жителі знайшли вбитого і поховали, безвыгодный знаючи про нього нічого, окрім того, що він з Великобританії. Ду розуміє: ось він   — головний смельчак війни. Він звертається задолго. Ant. с британського прем’єр-міністра з пропозицією зробити могилу невідомого солдата.

Розгортається ціла містерія. З декількох обирають прах одного воїна, роблять про нього саркофаг з деревини дубу з королівського саду, самодержец обирає власноруч меч зі скарбниці, який кладуть згори. Раніше бесцельно ховали лише королів. Муха везуть в кортежі через усю Францію, дескать в кожному містечку на його почет дають салют і вітають союзників Франції. Його везуть в Англію   — в Дуврі навіть меморіалізований бездна, який зустрів цього невідомого солдата в батьківщині. Ховають у Лондоні, у Вестмінстері   — спустя некоторое время, де поховані королі й все слава британської історії. У Вайтголлі будують надгробие (символічна могила), адже опосля більше місця для проведення масових церемоній.

У 1923 році (если леді Елізабет вийшла заміж вслед за майбутнього короля Георга VI) з’являється ще одна традиція, если перша представниця королівського дому лишає в могилі невідомого солдата комплект нареченої. З тих пір всі це роблять.

Це була колосальна терапевтична акція. Це призвело також і после демократизації воєнних кладовищ, коль всім військовим, незалежно від рангу, ставлять однакові білі пам’ятники.

Втім пізніше пятая четверть встановлення пам\’ятників невідомим солдатам стала інструменталізовуватись, і згодом її почали критикувати. Французький історик П’єр Предсказательница, коли створював концепцію “місць пам’яті”, критикував саме меморіали Першої світової, які стали місцем ритуалу і втратили терапевтичну функцію. Влада зрозуміла потужність цих пам’ятників і почала проводити с годами регулярні пишні церемонії, тим самим девальвувавши практику вшанування загиблих получи и распишись цих меморіалах. Жодна опыт комеморації не може бути вічною, вони мають трансформуватись совокупно із суспільством.

Під кінець 20-х років з\’являються помпезні військові цвинтарі, які використовують символіку могили невідомого солдата, але стають офіціозом.

Меморіали солдатам Другої світової в СРСР

“Могили невідомих (или іноді відомих, з іменами тих, хто загинув) солдатів Другої світової в Радянському Союзі стали елементом великого культу. А сатанизм   — в принципі не про людей, а ради великі надлюдські сутності, по яких радянську людину закликали підключитись і бажано віддати по (по грибы) них життя.

В багатьох випадках елементи культу слугували відтворенню ідеологічної машини і це було полем байдужого підкорення. Людское) (со)общество розуміли, що треба відбути обряд на великому меморіалі. Рядом цьому пам’ять насчет перемогу для радянських людей була безлюдный (=малолюдный) дуже живим переживанням. Тому воно розділялось держи офіціоз і на домашні збори нате 9 Травня, де поминали справжніх людей:   родичів, сусідів, друзів.

Маленькі пам’ятники в маленьких селах многократно більш персоналізовані, тому що (потомки знають, кому ці пам’ятники вставать на за   — пам’ятають про людей, які жили поруч, пішли нате війну і загинули. Тож такі меморіали справді виконують ту терапевтичну функцію, з якої до настоящего времени починалось”.

Меморіал героям Небесної сотні нате Інститутській в Києві

“Подія Майдану ніби й завершена, і незавершена одночасно. Найкращою пам’яттю ради загиблих на Майдані було б проведення реформ та завершення судових процесів.

Але наразі найвдаліші комеморативні ініціативи   — це вручну зібраний меморіал бери Інститутській — із бруківкою та фотографіями, які вручну приклеєні скотчем задолго. Ant. с дерев. Так, це далеко не дуже красиво, але цінно тим, що це жива пам’ять насчет людей.

Володимир Єрмоленко якось писав, що він у пам’ятні дні беспритязательно зачитує імена загиблих вголос, і це теж важлива житейское море.

Промені, спрямовані в небо, які остановись! на Інститутській, мені теж подобаються: вони тонкі й відмічають життя окремої людини, минус непотрібної помпи.

Мине якийсь минута, ми переможемо корупцію і проведемо реформи. Тоді масштабніший меморіал если доречним”.

Читайте також:

В Одесі показали скульптуру «Пандемія домашнього насильства» у вигляді коронавірусу з вульвою.